Cтаття підготована для німецького друкованого видання - газети "LunePost" https://www.luenepost.de/ Випуск до 24.02.2023

Я пам’ятаю тривожний ранок 24 лютого. Ми прокинулися і почули, як сусіди голосно кричали: «Війна почалася!». Прийшло повідомлення: «Навчання у школах скасовано». Я прочитала в новинах: «Вибухи на летовищі нашого міста». Ми не могли повірити, що почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну. В той день моя мама залишилася з моєю донькою вдома, а я поїхала на роботу. Чоловік був у відрядженні біля Києва. Коли ввечері він повернувся, ми разом з батьками поїхали у село. Не спали, читали новини, чекали доброї звістки… Я не могла просто чекати і почала робити те, що  вмію найкраще, – організовувати роботу. На Павлівському заводі вже виливали пиво, щоб дати нам 4100 пляшок для коктейлів Молотова. Шукала бензин для "найгостинніших" коктейлів Молотова, а знайшла фітіля. Шукала їжу для хлопців та військових з територіальної оборони, і зрозуміла, що у нашому місті багато чудових рестораторів, які готові безупинно готувати у військовий час. Поширювала інформацію про евакуацію людей з Києва і шукала притулок для біженців на Західній Україні. Шукала людей для плетіння маскувальних сіток, а люди самі знаходили мене. Я записалася у кібервійська, щоб боротися в інформаційному просторі, а тільки нещодавно почала писати про Україну в європейські ЗМІ…

Рідні наполягали, щоб я їхала з донькою і мамою в Європу. Мені було дуже страшно, бо ніколи не їхала за кордон, будучи за кермом. Ми їхали до сестри в Люнебург три дні, бо на кордоні була велика черга. Потрапивши в Польщу, волонтери пригощали теплим чаєм та їжею, давали одяг... Волонтерка з Луцька знайшла нам готель, де ми трішки змогли поспати. Ми були вражені гостинністю власника, нас нагодували і поселили безкоштовно. Адміністратор родом з України турбувалася про кожну гостю з дітьми, які прибували і вдень і вночі. Ми не очікували, що польський народ так тепло зустріне українців. Коли ми приїхали до Німеччини, думали, що через тиждень війна закінчиться і ми повернемося додому… Але війна триває.

Пройшов майже рік. Фізично я знаходжусь тут, але моя душа в Україні. Бог послав у моє життя добрих людей, разом з якими я можу допомагати дітям-сиротам, військовим та мирному населенню. Волонтерство стало частинкою мого життя, а опіка про доньку стала пріоритетом. Я хочу подякувати усім добрим людям, які проживають в Німеччині, за допомогу українцям. Кожен з Вас робить щось важливе для України. Ми відчуваємо велику підтримку і разом наближаємо нашу перемогу!

Олена Бекеша, місто Луцьк

………………………

Дорогі читачі, до Вашої уваги думки українок, які приїхали з різних кутків України і живуть у Німеччині, у нашій статті про 1 рік повномасштабної війни росії проти України.

Чи можна бути готовими до війни? Чи замислювалися ми над тим, що у кожного українця може бути тільки одне бажання на всіх? Вже майже рік триває повномасштабна війна російської федерації проти України. Війна, яка завдала стільки болю мені та моєму народові. Вже майже рік, як війна забрала мого чоловіка, моє серце, мою душу, моє повітря. Майже рік прийняття болю та розуміння усієї ситуації. Час не лікує, він тільки вчить нас жити по-іншому. Навчитися жити з болем та приймати його – це як виклик самій собі. Це доказ того, що український дух не зломити путінському режиму. Він тільки кріпне та зрощується в наступних поколіннях – у наших дітях. Що я зрозуміла про себе протягом найдовших місяців свого життя? Це те, як крок за кроком відновлювати свій всесвіт знову і знову, щоб вистояти після найсильніших емоційних стресів. Я вчилася жити по-новому. Я вчилася радіти, вчилася відчувати, вчилася посміхатися. «Я маю в серці те, що не вмирає». Війна зруйнувала моє минуле щасливе життя, але не змогла зруйнувати мою душу, вона її тільки загартувала. Моя донька та віра у світле майбутнє моєї країни надають сили жити далі. Навіть перебуваючи у безпеці в Німеччині, іншій країні, яка прихистила і так допомагала і продовжує допомагати мені та моєму народові, усі мої думки про тих, хто зараз знаходиться у тому пеклі. Про тих, хто залишився під обстрілами, хто боронить нашу землю у холоді та не спить, щоб всі ми спали у своїх теплих домівках. Справжній лютий 2022-го для нас триває ще досі. В ньому не було весни, не було першоцвіту. Але в серці є віра, що все закінчиться нашою перемогою. Україна була, є та буде завжди!

Дарина Гуцол, місто Харків

...........................

Як зараз пам’ятаю цей жахливий ранок 24 лютого 2022 року, коли чоловік мене розбудив і сказав, що російські військові здійснили масований ракетний обстріл України. Він прокинувся від вибухів у Гостомельському аеропорту… Пам’ятаю розгубленість, але їхати з дому наміру ми не мали, гадали, що все скінчиться в лічені дні і продовжиться звичне життя… Так не сталося. Ніч з 24 на 25 здавалась нескінченною… О 6 годині 25 лютого ми зібрали дітей, тварин, сіли в авто і вирушили. Куди? Ми не знали. Треба було їхати, рятувати дітей, тому що до міста підходили ворожі війська. Серце розривалося на маленькі частини, бо мама із братом лишались у Києві. Дорога за кермом в сльозах, без керма – в новинах. Думки плутались. Відчувала безмежне почуття провини, що поїхала з міста. Я далеко від друзів, близьких, мами… Але ми рятувалися, рятували дітей, свою родину.

Війна – це безмежний біль. Втрата свого життя. Це за межами реального, адже

неможливо уявити, що хтось може прийти і вигнати тебе з дому… вбити…  скалічити… змінити все і назавжди. Розлучити із близькими. Хто міг подумати, що будемо шукати друзів, які знаходяться в полоні. Чи це не жах?

Знайшли житло в Чернівцях. Думали перечекаємо кілька днів, ну, можливо, тиждень і додому. Але новини ставали страшними, думати було важко, та і ніхто не знав, яке правильне рішення прийняти в цій ситуації.

Нас кликали друзі з Німеччини. Перечекати у більш спокійному місці. Їхати з України ми не хотіли, не могли уявити, як будемо так далеко від дому… Але дітям і тваринам було важко. Повітряні тривоги. Особливо вночі. Ми мали розбудити дітей, сховати котів у клітки, взяти собаку за повідець, вивести всіх в підвал… Це відіграло ключову роль у нашому рішенні, і ми поїхали з України. Тяжка дорога за кермом у сльозах. Майже 6 днів без сну. Все, як в тумані.

Я гадаю, що нам дуже пощастило виїхати повною сім’єю. Діти нас врятували. Адже офіційно з України під час військового стану могли виїздити тільки чоловіки, в яких троє і більше дітей.

Це дуже морально важкий рік. Довелося починати жити заново. Вчитися знову планувати життя, адже думка, що війна може прийти куди завгодно, не покидає тебе. Ми подорожували раніше до Німеччини, але ніколи не могли уявити, що будемо ховатися тут від війни. Ми вдячні за доброту, за щирість і готовність допомагати. Адже треба мати велике серце, щоб прихистити у себе незнайомих людей, які тікають від війни. Зараз наші діти в безпеці. Дочка пішла в перший клас до школи, а синочки до дитячого садочка. Ми із чоловіком маємо можливість працювати і планувати майбутнє разом.

Я почала цінувати час. Особливо час, проведений із сім’єю. Хочу, щоб діти мали навіть краще дитинство, ніж ми могли дати їм вдома. Дати більше часу дітям бути поруч із мамою і татом.

Сумую за своєю мамою, за рідними обіймами. За живим спілкуванням із друзями. І якщо є можливість комусь сказати, що ти його любиш і обійняти, це треба робити одразу та не відкладати на потім… Час нікого не чекає.

Мрію про мир.

Юлія Колесник, місто Ірпінь 

………….

24 лютого я не забуду ніколи. Пройшов рік, але це було, як вчора. В 5:45 я зайшла на кухню, щоб приготувати сніданок для своєї сім’ї. Вмить вікно сильно захиталось. Я подумала, що це вітер. Але такого не було, щоб вікна так тремтіли. Я ввімкнула телефон... Мій колега по роботі написав: «Почалась війна». Шок, паніка... В цей момент ми з чоловіком думали йти на роботу, а дітей залишити вдома. Ми увімкнули телевізор і побачили весь той жах, який розпочався. Перші декілька днів ми шукали бомбосховище, але після Другої світової війни пройшло 78 років і майже всі бомбосховища були закриті або закинуті. На третій день біля нашого будинку представники влади міста відкрили та розчистили одне бомбосховище. Згодом люди самостійно викачали воду, провели світло, принесли усе необхідне для перебування в бомбосховищі під час повітряної тривоги. В той момент я зрозуміла, що немає нічого ціннішого за життя! Не важливо, де ти знаходишся: у бомбосховищі з майже столітньою пліснявою, чи в комфортній теплій квартирі. 4 березня мій чоловік та я, наших троє дітей та два коти прямували у Німеччину через Львів. Сказати, що нас Німеччина прийняла добре, це не сказати нічого. Насправді я не знаю, які слова вдячності підібрати людям, які нам допомогли з першої хвилини перебування в цій країні. Зараз пишу ці рядки і сльози котяться від вдячності цим Людям! Вони до цих пір з нами і допомагають у всьому. Звісно, хочу висловити велику вдячність місту та країні, яка нас прийняла і допомагає фінансово. Ми вдячні соціальним працівникам, яким вистачає терпіння, так як без знання мови спілкуватися дуже складно і їм доводиться інколи здогадуватись, що нам потрібно. Щоб подякувати усім людям, які зустрілися на нашому життєвому шляху за цей рік, потрібно писати окрему статтю! Пройшов рік... Тоді, в березні, ми думали, що приїдемо максимум на декілька місяців і повернемося на Батьківщину. Проте ситуація не змінюється, можу сказати, що у Дніпрі стало ще гірше. Чи можу я планувати 2023 рік? Ні! Хочу сказати одне: «Ми живемо і цінуємо, що є у нас, поки не втратимо це…».

Тетяна Лебедєва-Куриленко, місто Дніпро

……………

Час зупинився – триває лютий… Для всіх українців звичне життя зупинилося 24 лютого о 5-й ранку, коли ми прокинулися від вибухів бомб… Війна – це велике випробування, яке дало можливість пізнати себе по-справжньому, позбутися страхів і набути справжніх цінностей. Тільки, пройшовши через втрати і біль, можна стати дійсно людиною, сильною духом...

Німеччина зустріла нас великодушно, люди тут відрізняються високим рівнем емоційного інтелекту. В Люнебурзі у наших дітей з'явилася можливість навчатися в німецьких школах. Виїхавши з України під час повномасштабної війни, ми насамперед зберегли цілісність психіки наших дітей. Впевнена, що цей досвід стане в нагоді нам для відновлення України. Тепер ми стали ще ближчими до Європи на ментальному рівні. Ми щодня віримо у швидку Перемогу і наше повернення до рідного дому, адже все погане колись минає.

Анастасія Кияновська, місто Одеса

……….

Війна – це турбулентність і невизначеність. Це порушення звичних життєвих ритмів, планів, вихід за рамки стабільності і передбачуваності. Війна – це розлука з рідними, значні матеріальні втрати, необхідність лишити свою зону комфорту і місце сили. Це кардинальна зміна, яку не кожна психіка може зрозуміти та прийняти. Війна – це потворна і сюрреалістична картина людських страждань. Це біль, який не можна осягнути і передати словами.

Коли розпочалася війна, адреналін дав змогу швидко зібратись і поїхати в безпечне місце на захід України, а вже незабаром під тиском потенційної ядерної катастрофи – далі у Європу. За рік довелося пережити прощання з рідними, виснажливий процес втечі, безпорадність, щоденні жахливі новини, втрату ідентичності й адаптацію до нового оточення.

За один рік повномасштабної війни ми, безумовно, всі змінились, головним чином змінилися пріоритети. Те, що захоплювало, стало не таким цікавим. Те, на що не вистачало часу, встало на перше місце. Кар’єрні питання, дрібні проблеми, критичний самоаналіз – все це стало чимось другорядним. На першому місці – людські стосунки і турбота про дітей. 

Воєнні події, безумовно, мають значний вплив на психічний стан і розвиток дітей. Сьогодні батьки в Україні опинились у надзвичайно складній ситуації, обумовленій війною. Їм необхідно дбати про порятунок, про базові потреби та власне здоров’я, а також про ментальне здоров’я та благополуччя своїх дітей.

Ми, українці, мріємо про мир і віримо в перемогу Збройних сил України! Все інше – реально зробити своїми руками :)

І, звичайно, хочеться висловити величезну подяку Німеччині, бо ця земля прийняла з добром велику кількість українських матерів з дітьми! ;)

Оля Недо, місто Миколаїв

 .................................................................

1 Jahr des groß angelegten Krieges Russlands gegen die Ukraine

Ich erinnere mich an den ängstlichen Morgen des 24. Februar. Wir wachten auf und hörten die Nachbarn laut rufen: „Der Krieg hat begonnen!“. Eine Nachricht wurde empfangen: "Bildung in Schulen wird abgesagt." 

Dann las ich in den Nachrichten: "Auf dem Flughafen unserer Stadt Luzk sind Explosionen zu hören. Wir konnten nicht glauben, dass eine großangelegte russische Invasion in der Ukraine begonnen hatte. An diesem Tag blieb meine Mutter bei meiner Tochter zu Hause und ich ging zur Arbeit. Mein Mann war auf Geschäftsreise in der Nähe von Kiew. Als er abends zurückkam, übernachteten meine Eltern und ich im Dorf. Es war kalt, wir blieben auf, lasen die Nachrichten, warteten auf gute Nachrichten... 

Ich konnte nicht einfach warten und fing an, das zu tun, was ich am besten kann – die Arbeit zu organisieren. In der Pavlivskyi-Fabrik fingen sie an, Bier einzuschenken, um uns 4.100 leere Flaschen für Molotow-Cocktails zu geben. Ich habe Essen für die Jungs und das Militär von der Territorialverteidigung gesucht. Ich habe Informationen über die Evakuierung von Menschen aus Kiew verbreitet. Wir suchten Leute zum Weben von Tarnnetzen. Ich habe mich für die Cyber-Armee angemeldet, um im Informationsraum zu kämpfen...

Meine Verwandten bestanden darauf, dass ich mit meiner Tochter und meiner Mutter an einen sicheren Ort in Europa gehe. Ich hatte große Angst, weil ich noch nie im Ausland mit dem Auto gefahren war. Wir haben 3 Tage gebraucht, um zu meiner Schwester in Lüneburg zu kommen, weil an der Grenze eine lange Schlange war. An der polnischen Grenze verteilten Freiwillige warmen Tee, Essen, Kleidung... Wir hatten nicht erwartet, dass die Polen die Ukrainer sehr freundlich aufnehmen würden. Freiwillige halfen bei der Wohnungssuche für Ukrainer. Als wir in Deutschland ankamen, dachten wir, dass der Krieg in ein oder zwei Wochen zu Ende sein würde und wir nach Hause zurückkehren würden... Aber der Krieg geht weiter. Fast ein Jahr ist vergangen. Ich bin physisch hier, aber meine Seele ist in der Ukraine. Unsere Ansichten und Lebensprioritäten haben sich geändert. Gott hat gute Menschen in mein Leben gesandt, mit denen ich Waisen, Militärs und Zivilisten helfen kann. Die Freiwilligenarbeit wurde ein Teil meines Lebens, und die Betreuung meiner Tochter wurde zu einer Priorität. Ich möchte allen guten Menschen, die in Deutschland leben, dafür danken, dass sie den Ukrainern helfen. Jeder von Ihnen tut etwas Wichtiges für die Ukraine. Wir spüren große Unterstützung und kommen gemeinsam unserem Sieg näher!

Olena Bekesha (Stadt Luzk, Ukraine)

Liebe Leserinnen und Leser, lesen Sie die Gedanken

Ukrainische Frauen, die aus verschiedenen Teilen der Ukraine stammen und in Lüneburg leben

………………….

Ist es möglich, kriegsbereit zu sein? Und haben wir darüber nachgedacht, dass jeder Ukrainer nur einen Wunsch für jeden haben kann? Der umfassende Krieg der Russischen Föderation gegen die Ukraine dauert nun fast ein Jahr an. Der Krieg, der mir und meinem Volk so viel Schmerz zugefügt hat. Es ist fast ein Jahr her, seit der Krieg mir meinen Mann, mein Herz, meine Seele, meine Luft genommen hat. Fast ein Jahr, in dem ich den Schmerz akzeptiert und die ganze Situation verstanden habe. Die Zeit heilt nicht, sie lehrt uns nur, anders zu leben. Zu lernen, mit Schmerzen zu leben und sie zu akzeptieren, ist wie eine Herausforderung für sich selbst. Es ist ein Beweis dafür, dass der ukrainische Geist von Putins Regime nicht gebrochen werden kann. Es stärkt und wächst nur in den nächsten Generationen – in unseren Kindern. Was habe ich in den längsten Monaten meines Lebens über mich gelernt? - So baust du dein Universum Schritt für Schritt immer wieder neu auf, um nach den stärksten emotionalen Belastungen zu überleben. Ich habe gelernt, auf eine neue Art und Weise zu leben. Ich lernte glücklich zu sein, ich lernte zu fühlen, ich lernte zu lächeln. "Ich habe in meinem Herzen das, was nicht stirbt." Der Krieg hat mein früheres glückliches Leben zerstört, aber er konnte meine Seele nicht zerstören, er hat sie nur verhärtet. Meine Tochter und der Glaube an die strahlende Zukunft meines Landes geben mir Kraft zum Weiterleben. Selbst in der Sicherheit Deutschlands, einem anderen Land, das mir und meinem Volk Zuflucht gewährt und geholfen hat und weiterhin hilft, sind alle meine Gedanken bei denen, die jetzt in dieser Hölle sind. Über diejenigen, die unter Beschuss blieben, die unser Land in der Kälte verteidigen und wach bleiben, damit wir alle in unseren warmen Häusern schlafen. Der eigentliche Februar 2022 geht für uns noch weiter. Es war kein Frühling darin, keine Primel. Aber im Herzen ist der Glaube, dass alles mit unserem Sieg enden wird. Die Ukraine war, ist und wird immer sein!

Daryna Hutsol (Stadt Charkiw, Ukraine)

………………….

So wie ich mich jetzt an diesen schrecklichen Morgen des 24. Februar 2022 erinnere, als mein Mann mich weckte und mir sagte, dass Raketen über das Land geflogen seien. Er wachte von den Explosionen am Flughafen von Gostomel auf ... Ich erinnere mich an die Verwirrung, aber wir hatten nicht die Absicht, unser Zuhause zu verlassen, wir dachten, dass in ein paar Tagen alles vorbei sein würde und unser gewohntes Leben weitergehen würde ... Das tat es nicht Das passiert nicht. Die Nacht vom 24. auf den 25. schien endlos, und am 25. Februar um 6 Uhr morgens versammelten wir die Kinder und Tiere, stiegen ins Auto und fuhren los. Wo? Wir wussten es nicht. Es war notwendig, die Kinder zu retten, weil sich feindliche Truppen der Stadt näherten. Mein Herz wurde in kleine Stücke gerissen, meine Mutter und mein Bruder blieben in Kiew. Die Straße hinter dem Steuer in Tränen, ohne Auto - in den Nachrichten. Die Gedanken waren verwirrt. Ich fühlte ein grenzenloses Schuldgefühl, dass ich die Stadt verlassen hatte. Ich bin weit entfernt von Freunden, Verwandten, Mutter... Aber wir haben uns selbst gerettet, unsere Kinder, unsere Familie gerettet.

Krieg ist unendlicher Schmerz. Dein Leben verlieren. Es geht über den Bereich der Realität hinaus, weil es unmöglich ist, sich vorzustellen, dass jemand kommen und dich aus dem Haus werfen kann … dich töten … dich verstümmeln … alles für immer verändern kann. Sich von geliebten Menschen trennen. Wer hätte gedacht, dass wir Freunde suchen, die in Gefangenschaft sind. Ist es nicht schrecklich?

Wir haben eine Unterkunft in Czernowitz gefunden. Wir dachten, wir würden ein paar Tage warten, vielleicht eine Woche und nach Hause gehen. Aber die Nachricht wurde beängstigend, es war schwer zu denken, und niemand wusste, was in dieser Situation die richtige Entscheidung war.

Wir wurden von Freunden aus Deutschland angerufen. Warte an einem ruhigeren Ort. Wir wollten die Ukraine nicht verlassen, wir konnten uns nicht vorstellen, dass wir so weit von zu Hause weg sein würden... Aber es war schwierig für Kinder und Tiere. Luftalarme. Besonders in der Nacht. Wir mussten die Kinder aufwecken, die Katzen in Käfigen verstecken, den Hund an die Leine nehmen, alle in den Keller bringen... Das spielte eine Schlüsselrolle bei unserer Entscheidung und wir verließen die Ukraine. Ein harter Weg, der unter Tränen fährt. Fast 6 Tage ohne Schlaf. Alles ist wie im Nebel.

Ich denke, wir hatten großes Glück, als ganze Familie zu gehen. Die Kinder haben uns gerettet. Schließlich durften während des Kriegsrechts offiziell nur Männer mit drei oder mehr Kindern die Ukraine verlassen.

Dies ist ein sehr schwieriges Jahr, moralisch. Ich musste wieder anfangen zu leben. Das Leben neu planen lernen, weil der Gedanke, dass Krieg überall kommen kann, immer noch im Kopf bleibt. Wir sind schon früher nach Deutschland gereist, aber wir hätten nie gedacht, dass wir uns hier vor dem Krieg verstecken würden. Wir sind dankbar für Ihre Freundlichkeit, Aufrichtigkeit und Hilfsbereitschaft. Schließlich muss man ein großes Herz haben, um Fremden, die vor dem Krieg fliehen, Zuflucht zu bieten. Unsere Kinder sind jetzt in Sicherheit. Meine Tochter ging in die erste Klasse der Schule und mein Sohn in den Kindergarten. Mein Mann und ich haben die Möglichkeit, gemeinsam zu arbeiten und die Zukunft zu planen.

Ich begann Zeit zu schätzen. Vor allem die Zeit mit der Familie. Ich möchte, dass die Kinder eine noch bessere Kindheit haben, als wir ihnen zu Hause geben könnten. Geben Sie den Kindern mehr Zeit, um Mama und Papa nahe zu sein.

Ich vermisse meine Mutter mit meinen Familienumarmungen. Durch Live-Kommunikation mit Freunden. Und wenn es eine Gelegenheit gibt, jemandem zu sagen, dass du ihn liebst und ihn zu umarmen, solltest du es sofort tun und es nicht auf später verschieben ... Die Zeit wartet auf niemanden.

Ich träume von Frieden.

Julia Kolesnyk (Stadt Irpin, Ukraine)

………………….

Den 24. Februar werde ich nie vergessen. Ein Jahr ist vergangen. Aber es war wie gestern. Um 5:45 Uhr ging ich in die Küche, um das Frühstück für meine Familie vorzubereiten. Plötzlich zitterte das Fenster heftig. Ich dachte, es wäre der Wind und die Fenster wackelten nie. Dann schaltete ich das Telefon ein ... Mein Arbeitskollege schrieb: "Der Krieg hat begonnen." Schock, Panik... In diesem Moment dachten mein Mann und ich darüber nach, zur Arbeit zu gehen und unsere Kinder zu Hause zu lassen. Dann schalteten sie den Fernseher ein und sahen all das Grauen, das begonnen hatte. In den ersten Tagen suchten wir nach einem Luftschutzbunker, aber seit dem Großen Vaterländischen Krieg sind 78 Jahre vergangen. Alle waren mit Brettern vernagelt oder mit Müll gefüllt. Am dritten Tag räumten die örtlichen Behörden Trümmer aus dem Luftschutzbunker in der Nähe unseres Hauses. Nun, dann haben die Leute selbst Wasser abgepumpt, das Licht angemacht, alles mitgebracht, was sie brauchten. In diesem Moment wurde mir klar, dass es nichts Wichtigeres gibt als das Leben! Es spielt keine Rolle, wo Sie sich befinden, in einem Luftschutzbunker mit fast einem Jahrhundert Schimmel oder in einer heißen, warmen Wohnung. Am 4. März sind mein Mann, drei Kinder, ich und zwei Katzen über Lemberg nach Deutschland gefahren. Wenn ich sage, Deutschland hat uns gut aufgenommen, würde ich lügen. Tatsächlich weiß ich nicht, welche Worte der Dankbarkeit ich für die Menschen wählen soll, die uns in den ersten Minuten unseres Aufenthalts im Land geholfen haben. Jetzt schreibe ich diese Zeilen und habe einen Kloß im Hals ... Tränen rollen ... Sie tropfen vor Dankbarkeit gegenüber diesen Menschen!    Sie sind immer noch bei uns und helfen in allem! Natürlich vielen Dank an die Stadt, die uns aufgenommen und finanziell unterstützt hat, das Land. Und auch vielen Dank an Sozialarbeiter, die genug Geduld mit uns haben, denn ohne Sprachkenntnisse ist die Kommunikation sehr schwierig und sie müssen manchmal erraten, was wir wollen)))). Über die Dankesworte müssen Sie einen separaten Artikel schreiben! Nun, ein Jahr ist vergangen ... Im März dachten wir dann, dass wir für maximal sechs Monate kommen und in unsere Heimat zurückkehren würden. Aber die Situation ändert sich nicht, wir können sagen, dass sie noch schlimmer geworden ist. Kann ich für 2023 planen – nein! Ich möchte eines sagen: „Wir leben und schätzen nicht, was wir haben, bis wir es verlieren".

Teyatna Lebedieva-Kurylenko (Stadt Dnipro, Ukraine)

………………..

Die Zeit ist stehengeblieben - der Februar geht weiter... Für alle Ukrainer hörte das gewöhnliche Leben am 24. Februar um 5 Uhr morgens auf, als wir von Bombenexplosionen geweckt wurden... Der Krieg ist eine große Prüfung, die uns die Gelegenheit gab, uns selbst wirklich kennenzulernen , unsere Ängste loswerden und echte Werte erwerben. Erst nachdem man Verlust und Schmerz durchgemacht hat, kann man ein wirklich starker Mensch werden...

Deutschland hat uns großzügig aufgenommen, die Menschen hier haben eine hohe emotionale Intelligenz. In Lüneburg hatten unsere Kinder die Möglichkeit, an deutschen Schulen zu studieren. Nachdem wir die Ukraine während eines ausgewachsenen Krieges verlassen hatten, bewahrten wir vor allem die Unversehrtheit der Psyche unserer Kinder. Ich bin sicher, dass diese Erfahrung für die Wiederherstellung der Ukraine nützlich sein wird. Jetzt sind wir Europa mental noch näher gerückt. Wir glauben jeden Tag an einen schnellen Sieg und unsere Rückkehr in unsere Heimat, denn alle schlechten Dinge gehen eines Tages vorüber.

Anastasia Kiyanovska (Stadt Odessa, Ukraine)

………………….

Krieg ist Turbulenz und Ungewissheit. Dies ist eine Verletzung der üblichen Lebensrhythmen, Pläne, die über den Rahmen von Stabilität und Vorhersehbarkeit hinausgehen. Krieg ist Trennung von Angehörigen, erhebliche materielle Verluste, die Notwendigkeit, die eigene Komfortzone und den Ort der Kraft zu verlassen. Dies ist eine radikale Veränderung, die nicht jede Psyche verstehen und akzeptieren kann. Krieg ist ein hässliches und surreales Bild menschlichen Leidens. Dies ist ein Schmerz, der nicht in Worte gefasst und ausgedrückt werden kann.

Als der Krieg begann, ermöglichte das Adrenalin, schnell zu packen und an einen sicheren Ort im Westen der Ukraine und bald, unter dem Druck einer möglichen nuklearen Katastrophe, weiter nach Europa zu gehen. Ein Jahr lang musste ich den Abschied von meinen Angehörigen, den anstrengenden Prozess der Flucht, Hilflosigkeit, tägliche schreckliche Nachrichten, Identitätsverlust und Anpassung an eine neue Umgebung durchmachen.

In einem Jahr voller Krieg haben wir uns sicherlich alle geändert, hauptsächlich haben sich die Prioritäten geändert. Was faszinierend war, ist nicht mehr so interessant. Wofür die Zeit nicht reichte, belegte den ersten Platz. Berufliche Probleme, kleine Probleme, kritische Selbstanalyse – all das ist zur Nebensache geworden. An erster Stelle - menschliche Beziehungen und Betreuung von Kindern.

Kriegsereignisse haben definitiv einen erheblichen Einfluss auf die psychische Verfassung und Entwicklung von Kindern. Heute befanden sich Eltern in der Ukraine in einer äußerst schwierigen Situation, die durch den Krieg verursacht wurde. Sie müssen sich um das Überleben, die Grundbedürfnisse und ihre eigene Gesundheit sowie um die psychische Gesundheit und das Wohlbefinden ihrer Kinder kümmern.

Wir Ukrainer träumen vom Frieden und glauben an den Sieg der Streitkräfte der Ukraine! Alles andere kann wirklich mit Ihren eigenen Händen gemacht werden :)

Und natürlich möchte ich Deutschland ein großes Dankeschön aussprechen, denn dieses Land hat freundlicherweise eine große Zahl ukrainischer Mütter mit Kindern aufgenommen! ;)

Olha Nedo (Stadt Mykolajiw, Ukraine)