Рокові жінки

Хто вони – жінки, котрі лишили слід в історії, будучи музами відомих чоловіків. Якими були жінки минулих століть, котрі зводили з розуму? Наскільки змінилося бачення краси, коли заборонене стало дозволеним і навпаки?

Гончарова і Пушкін

Наталія Миколаївна Гончарова – «жінка, яка осиротила Росію». Для неї Пушкін був чоловіком, для країни – генієм і першим поетом, і не дивно, що в його загибелі звинувачували ту, яка була поруч – або ту, якої поряд не було.

Вона більше віддавала перевагу столичному життю, ніж сільській тиші, до якої прагнув чоловік, і саме її любов до уваги і шанувальників наблизила смерть поета.

«Тільки – красуня, просто – красуня, без коректив розуму, душі, серця, дару. Гола врода, убивча, як меч. І – убила», – безапеляційно зауважила про Гончарову письменниця Цвєтаєва.

Через три роки після весілля Пушкін зізнавався дружині: «Я повинен був з тобою одружитися, тому що все життя був би без тебе нещасним». Він не сумнівався ні в її почуттях, ні в її порядності: «Дружина моя – чудо, і чим більше я з нею живу, тим більше люблю це миле, чисте, добре створіння, якого я нічим не заслужив перед Богом», а перед смертю – передбачив ставлення сучасників: «Вона, бідна, безвинно терпить і ще може потерпіти в думках людських».

Віардо і Тургенєв

Берліоз називав її «однією з найвидатніших актрис минулої історії музики», Генріх Гейне порівнював з екзотичним, жахливим пейзажом, якоюсь стихією, самою Природою. Аристократка, яскрава жінка, оперна співачка, якій аплодували найкращі зали і яка не знала відбою від шанувальників. Її не можна було назвати красунею – але мало кого бентежила сутулість, похилі плечі або грубі риси обличчя.

«Жадібно ловлячи кожен її звук, кожен подих цієї чарівниці... Хто сказав «некрасива»? – Безглуздість!.. Це було якесь сп’яніння, якась зараза ентузіазму, миттєво пробирала всіх знизу доверху», – писала про Віардо преса.

З того моменту, як Тургенєв вперше почув її голос вона стала сенсом його життя. Стосунки Івана Тургенєва і Поліни Віардо тривали сорок років, то згасаючи, то знову спалахуючи. Письменник розумів, що Віардо ніколи не стане його дружиною, але цій жінці «належала його душа». За Віардо літератор слідував в Париж, в Баден, а одного разу – в Москву, будучи увисилці, добув фальшивий паспорт.

Андре Моруа писав: «Якби йому запропонували вибір – бути першим у світі письменником, але ніколи більше не побачити сім’ю Віардо, або служити у них двірником і в цій якості послідувати за ними кудись на інший кінець світу, він обрав би останнє.»

Дітріх і Ремарк

«Високі брови, широко поставлені очі, світле таємниче обличчя. Воно було відкритим, і це становило її таємницю», – писав Ремарк про Марлен Дітріх.

Письменник і кінодіва вперше зустрілися в Берліні, але по-справжньому познайомилися на Венеціанському кінофестивалі сім років потому, і проговорили всю ніч безперервно. Місто на воді стало першою декорацією до їх недовгих відносин, які актриса не приховувала від свого чоловіка. Після Венеції Дітріх з Ремарком опинилися в Парижі, де письменник обсипав номер в готелі білими квітами бузку. Незабаром про їх роман знав весь світ: фотографи ловили їх разом, газети намагалися дізнатися подробиці. Але відносинам скоро прийшов кінець: Марлен то захоплювалася Джозефом Кеннеді, син якого згодом став президентом, то канадською мільярдеркою Джо Карстерс, і, проводячи час на світських вечірках, залишила Ремарка наодинці з його почуттями і роботою.

Як справжня «фатальна жінка», вона не тримала і не відштовхувала, не клялася в любові й могла бути чуйною, але байдужою. Вона мала багато коханців, але їхні стосунки скріплювалися сотнями листів: «Ангел, чарівна, небесне створіння, кохана, мрія», – писав Ремарк. Письменник все розумів, приглушував біль алкоголем, йшов з головою у творчість, висловлюючи свої думки в книгах. Він дав коханій гірку характеристику: «Вона брала тільки те, що їй підходило, і так, як їй хотілося. Про решту вона не турбувалася. Але саме це і було в ній найпривабливішим... Дзеркало, яке все відображає і нічого не утримує».

Любов Ремарка обернулася багаторічною важкою депресією, впоратися з якою йому допомогла Полетт Годар, колишня дружина Чарлі Чапліна. На думку Дітріх, Полетт був потрібен не Ремарк, а його унікальна колекція творів мистецтва. Чи то в помсту за розбите серце, чи то розуміючи, що Полетт впливає на нього позитивно, письменник врешті-решт зробив їй пропозицію. Майже всі листи Марлен до Ремарка були спалені Полетт, залишилися лише його почуття.

Брік і Маяковський

Кохана Маяковського Ліля Брік не була красунею – і це не заважало їй бути особливою, чарувати, закохувати і постійно захоплюватися кимось: «Я люблю одного: одного Осю, одного Володю, одного Віталія і одного Васю».

«Вона вміла бути сумною, жіночною, примхливою, гордою, порожньою, непостійною, закоханою, розумною і якою завгодно» - писав Борис Шкловський про Лілію Брік. «Зіниці її переходять у вії і темніють від хвилювання; у неї урочисті очі; є нахабне і солодке в її обличчі з нафарбованими губами» - думка Миколи Пуніна.

Сестра Лілі – Ельза разом з поетом-початківцем Маяковським завітали у гості до подружжя Бріків. «Я вмовила Володю прочитати вірші...» і Бріки в захваті слухали поезії. Захоплення Ельзою миттєво розвіялося, Маяковський безповоротно закохався у Лілю.

Незабаром Брік видав і його поему «Хмара...», і нову, присвячену Лілі, «Флейту-хребет». Паралельно розвивалися і відносини Маяковського з Брік, які вона якось порівняла з нападом. Свої стосунки з поетом Ліля визначила так: «В любові, в революції, в мистецтві».

Згодом вони стали жити разом, де на дверях їхньої квартири з’явилася табличка: «Брік. Маяковський». За словами Лілі, з того моменту, як між нею і Маяковським почався роман, відносини з Бріком стали платонічними, але цей любовний трикутник виглядав з боку дивним, часто щасливим, часто болючим.

Маяковський закінчив життя самогубством через півроку після останнього побачення з коханою. «Моя сім’я – це Ліля Брік, мама, сестри і Вероніка Вітольдівна Полонська», – сказано в передсмертній записці. Вітряна, розумна, жорстока Ліля до кінця залишилася його єдиною любов’ю і сім’єю.

Саломе і Ніцше

На рахунку Лу (Луїзи) Саломе, про яку Ніцше сказав якось, що вона – найрозумніша з усіх бачених ним людей, були десятки розбитих сердець і зачарованих шанувальників. Вона не грала в ігри і не спокушала чоловіків – навпаки, довгий час сторонилася фізичної близькості. Її винятковість була іншого роду – але, можливо, саме в тому, що з чоловіками Лу почувалась і розмовляла на рівних, і полягав її успіх у протилежної статі.

Багато чоловіків домагалися її руки і отримували відмову – серед них були філософи Пауль Реї, переконаний дарвініст, який вважав, між іншим, дітонародження і одруження нераціональними заняттями, і Фрідріх Ніцше.

«Вона різка, як орел, сильна, як левиця, і при цьому дуже жіночна дитина ...», – відгукувався Ніцше після їхнього знайомства.

Дівчина, яка вірила в ідеал абсолютної дружби, не затьмарений любов’ю, запропонувала Ніцше і Реї «троїстий союз», заснований на вищих і тонших матеріях – і ті погодилися.

Ніцше двічі робив пропозицію Лу – і двічі отримував відмову. Йому потрібна була повна духовна близькість і відданість, в той час як Лу дивувалася, як можна було вимагати віддати розум, і серце. Через якийсь час Лу і Ніцше розлучилися. У чоловіки ж Лу вибрала німецького лінгвіста Фрідріха Карла. Щоб переконати дівчину вийти за нього заміж і довести свою любов, Андреас встромив собі у серце ніж, і тоді Лу погодилася, але з умовою, що між ними ніколи не буде фізичної близькості.

 

Пізніше це не завадить Саломе, яка стала відомою завдяки письменницькому таланту, заводити романи – і отримувати нові пропозиції шлюбу, відмовляючи шанувальникам знову і знову. Серед її романів будуть і стосунки з письменником Франком Ведекиндою, і поетом Рільке, для якого Лу стане найбільшою любов’ю і найближчим другом на усе життя.

 

 

 Опубліковано "Лише Насолода" № 2(36), весна 2016